Офіційного пояснення чому Олексія Береста намагалися викреслити з історії немає. За одною із версій, все було зроблено в угоду Сталіну, який хотів щоб крапку у війні ставили росіянин і грузин, а представника українського народу, серед переможців Сталін бачити не хотів.
неділю, 8 травня 2016 р.
пʼятницю, 6 травня 2016 р.
Анна-королева Франції
Дочка Ярослава Мудрого Анна, королева Франції.
Вона відома майже кожному зі школи. Але в історичному портреті Анни до цих пір багато штрихів залишаються невідомими. Таємниці життя і смерті Анни Ярославни раніше є однією з найцікавіших і захоплюючих загадок не тільки української, а й світової історії.
В історичних документах роком появи на світ Анни, однією з трьох дочок Ярослава Мудрого, вважалися 1024 або 1025 роки. У теперішній же час в науковій літературі все частіше вказується 1032 рік. Всі три дочки київського князя – Єлизавета, Анастасія та Анна – стали королевами європейських країн.
Княжна Єлизавета підкорила серце норвезького принца Гарольда Сміливого, в юні роки служив Ярославу, і стала королевою Норвегії (у другому заміжжі – королевою Данії). Анастасія Ярославна зійшла на угорський королівський трон. Про шлюби дочок Ярослава Мудрого було вже відомо в Європі, коли французький король Генріх I задумав одружитися на «втіленні мудрості та краси» – княжні Анні Ярославні, чиє дитинство пройшло в атмосфері великого культурного піднесення в Київській державі. Освіту вона отримала при княжому дворі, де вивчала грамоту, історію, іноземні мови, математику, малювання. Відомо, що Анна Ярославна могла вільно читати кількома мовами, зокрема старослов’янською, грецькою, писала кирилицею і глаголицею. А адже в той час в «освіченої» Європі не кожен чоловік-дворянин знав грамоту, не кажучи вже про їх дочок і дружин.
Долі українських княжних та княгинь
Тільки в 1048 році друге посольство від овдовілого Генріха I, сміливого і енергійного правителя, змогло отримати згоду князя Ярослава Мудрого на черговий династичний шлюб.
Прибуття нареченої короля на землю Франції було обставлено дуже урочисто. Генріх I виїхав зустрічати Анну в старовинне місто Реймс. Король у свої сорок з гаком років був огрядним, а настрій у нього завжди було похмурим. Але побачивши наречену, він посміхнувся. До честі високоосвіченої руської княжни треба сказати, що французький вона вивчила швидко. З давніх пір саме в Реймсі коронувалися французькі королі. Тут у травні 1049 р. в церкві Святого Хреста відбулася церемонія коронації Анни Ярославни. Точна ж дата вінчання Анни і Генріха залишається невідомою: найчастіше в наукових роботах називаються 14 травня 1049 і 19 травня 1051 р. На голову Анни була покладена золота корона, і вона стала королевою Франції. На шлюбному контракті дочка київського князя написала своє ім’я, а її чоловік замість підпису поставив «хрестик».
Уже на початку свого королівського шляху Анна Ярославна проявила наполегливість і, відмовившись присягати на латинській Біблії, принесла клятву на слов’янському Євангелії, яке привезла з собою. (Цю книгу чекала надзвичайна доля. Саме на Реймському Євангеліє давали присягу всі наступні королі Франції, навіть не підозрюючи про його київське походження.) Можливо, що незабаром, проявивши мудрість і терпимість, французька королева і мати майбутнього короля Франції прийняла католицтво. Княжна Анна Ярославна Слід зауважити, що не тільки біографія Анни Ярославни рясніє загадками. Багатьох істориків, письменників цікавить доля найціннішої частини приданого київської княжни. Є всі підстави припускати, що рукопис «Велесової книги» належав колись її бібліотеці. Відомо також, що рукописи королеви Анни з бібліотеки абатства Санліс були описані в ряді праць французьких учених. Серед них Монфокон, а також його сподвижник Мабільон. Взяв діяльну участь у долі бібліотеки королеви Анни і колезький асесор Петро Петрович Дубровський – співробітник російського посольства в Парижі. Він зумів вивезти до Росії безліч стародавніх манускриптів з розорюваних революціонерами французьких монастирів. У його зібранні, за деякими даними, виявилися і рунічні книги з бібліотеки королеви Анни. Більшу частину свого французької колекції (давньогрецькі, латинські, єгипетські, давньофранцузькі манускрипти) П. Дубровський передав у дар царю Олександру I. Він не включив в дар тільки рунічні книги з бібліотеки Анни Ярославни. І тому були вельми вагомі причини.
Таємниця бібліотеки Ярослава Мудрого
У 1816 році П. Дубровський помер і забрав із собою в могилу таємницю бібліотеки Анни Ярославни: після смерті був складений каталог його особистої бібліотеки, але нічого цінного в ній вже не виявилося. Є припущення, що відомі нині слов’янські рунічні рукописи лише завдяки історичної випадковості чи провидінню знайшлися в сховищах якихось таємничих організацій. Мова йде про масонських ложах (або схожих організаціях), існуючих з дуже давніх часів і мають пряме відношення до таємних пружинам світової політики. Проте насправді про те, де нині знаходяться рунічні книги з бібліотеки Анни Ярославни, можна тільки здогадуватися.
Тепер перейдемо до ще однієї загадки, на яку в істориків відсутня одностайну відповідь: прийняла юна королева католицизм чи залишилася православною християнкою? Деякі дослідники доводять, що Анна стала католичкою, оскільки без цього був неможливий її шлюб з французьким монархом. Інші ж вважають, що навряд чи Генріх I міг вимагати від дружини зректися православ’я, оскільки це могло призвести до погіршення відносин між Руссю і Францією. Час царювання Анни збіглося з економічним підйомом Франції, проте життя королеви було нелегким і сповненим тривог. Немолодий чоловік, який вступив в шлюб не з любові, а з державних інтересів, був зайнятий подальшим возз’єднанням земель франків, експансією на схід і приєднанням королівських земель. Звичайно, достовірно невідомо, як жилося Анні Ярославні перші роки на чужині, але французькі дослідники цитують рядки з її листа до батька: «У яку варварську країну ти мене послав; тут житла похмурі, церкви потворні і звичаї жахливі». Можливо, все було не так похмуро, але безсумнівно те, що високоосвіченій православній киянці, яка виросла в умовах слов’янської культури, нелегко було пристосуватися до умов французького вищого суспільства того часу.
Після заміжжя пройшло кілька років, перш ніж королева Анна стала матір’ю. Бажаючи мати спадкоємця, вона дала навіть обітницю побудувати і забезпечити капіталом цілий монастир. Згідно з історичними даними, у королеви Анни було три сини. Перший, Філіп (1052-1108), прозваний «Добрим», пізніше став королем Франції. На честь його народження королева побудувала монастир Святого Вікентія в Санлісі. Потім вона народила ще двох синів: Роберта (1055-1060), який помер у дитинстві, і Гуго (1057-1102), що став згодом графом Вермандуа і прославився в перших хрестових походах. Королева Анна навчила своїх дітей грамоті, мов, арифметики, історії. На відміну від батька, майбутній король Франції Філіп I став найосвіченішим монархом свого часу. Філіп I і Гуго Великий протягом усього життя зберігали глибоку повагу, ніжну і шанобливу любов до матері. На відміну від синів поява на світ у королівській сім’ї дочки Емми, чи Едінгі (1055 – бл. 1109), оповита завісою таємниці. Однак існує версія, що Анна все ж народила дочку, доля якої стала майже легендою.
У 1074 році, коли монарх вирішив насильно видати принцесу заміж, Едінга втекла з Парижа і в спробі сховатися добралася аж до баварського села Пух на околиці Мюнхена. Принцесі дали притулок місцеві селяни, і вона прожила далеко від сім’ї до самої смерті, займаючись навчанням місцевих дітей та лікуванням хворих. Похована Едінга під престолом церкви, яка стоїть і донині. На рубежі XVI-XVII століть католицька церква проголосила внучку Ярослава Мудрого блаженною. Король весь час перебував у військових походах, і виховувати дітей Анні доводилося самій. Однак, судячи з історичних документів, Генріх принаймні рахувався з думкою своєї дружини: на багатьох державних актах, особливо грамотах, що дарували пільги пільги або жалували вотчини монастирям і соборам, можна прочитати: «За згодою дружини моєї Анни», «У присутності королеви Анни». Шлюб Анни і Генріха тривав лише сім років. За заповітом короля Анна Ярославна була призначена опікункою спадкоємця престолу, малолітнього Філіпа. Однак, залишаючись королевою і ставши регентшею, офіційне опікунство вона, за звичаєм того часу, не отримала: опікуном міг бути тільки чоловік, їм і став шурин Генріха I граф Фландрський Бодуен. Тим не менш, будучи неофіційною опікункою, Анна разом з Філіпом I підписувала різні державні документи, які збереглися й донині. Так, на жалуваній грамоті суасонського абатства існує її власноручний підпис кирилице «Анна королева».
У дореволюційній історичній науці зустрічаються відомості, що Анна у Франції мала і друге ім’я Агнеса. Російський історик Лобанов-Ростовський в своїх роботах зазначив цілий ряд документів Франції, на яких ім’я Анни (Агнеси) написано латинськими літерами. Ці акти відносяться до часу правління як Генріха I, так і Філіппа I – відповідно чоловіка і сина Анни Ярославни.
Що ж стосується подальшої долі королеви Франції, то тут історики дещо розходяться в думці. Одні стверджують, що за існуючою тоді традицією королеву-вдову Анну знову видали заміж за графа Рауля де Валуа. Він був тоді одним з наймогутніших сеньйорів Франції і славився непокірним васалом. Зі своєю колишньою дружиною граф Рауль розлучився, викривши її в зраді. За іншою версією, граф, покохав Анну, як тільки вона прибула до Франції, тільки після смерті короля наважився відкрити їй свої почуття. Для Анни Ярославни на першому місці був борг королеви-матері, але Рауль проявив наполегливість і навіть викрав Анну під час полювання. Вони повінчалися у 1062 році. Але покинута дружина графа, Елеонора Брабантська, поскаржилася Папі Римському на підступного чоловіка. Папа Олександр II відлучив Рауля від церкви і оголосив його шлюб з Анною недійсним. Гордий феодал не звернув на таку «дрібницю» уваги і щасливо прожив з нею 12 років у своєму укріпленому замку Мондідье.
Життя Анни Ярославни з графом Раулем було, можна сказати, майже щасливим, її турбували лише стосунки з дітьми. Улюблений син, король Філіп, хоча й ставився до матері з незмінною ніжністю, але в її радах та участі в королівських справах вже не потребував. А сини Рауля від першого шлюбу, Симон і Готьє, не приховували своєї неприязні до мачухи. У 1074 році Анна Ярославна знову овдовіла і була змушена повернутися до двору Філіппа I. І знову її підпис з’являється на державних документах поруч з підписом сина. Тільки тепер замість «Анна королева» зустрічаємо «Анна, мати короля Філіпа». Востаннє її ім’я було на жалуваній грамоті 1075 р. З цього історики роблять висновок, що ця дата є роком смерті Анни Ярославни.
Але існує версія, що побожна королева померла тільки в 1082 році в абатстві Санліс, де і була похована. Про останній період життя Анни Ярославни мало що відомо. Мабуть, їй жилося тоскно, вона більше не брала участь ні в яких значних подіях. Пішли з життя батько і мати, багато братів, рідні та близькі люди. Тричі зміщати з княжого престолу Ізяслава, двічі повертався на престол улюблений брат Анни Всеволод Ярославович. У Франції помер її вчитель і наставник єпископ Готьє. Загинув чоловік улюбленої сестри Єлизавети, король Норвегії Гарольд. Не залишилося нікого, хто давним-давно прибув з юною Анною Ярославною на французьку землю: хто помер, хто повернувся на Русь.
До речі, існує версія, що вона навіть побувала на батьківщині, але це дуже сумнівно. Точно відомо, що Анна якийсь час подорожувала по Європі. Причому, як стверджують деякі історики, подорож це було не заради розваги. Нібито Анні стало відомо, що старший брат, Ізяслав Ярославович, який зазнав поразки в боротьбі за київський престол, знаходиться в Німеччині, в місті Майнці. І вона вирушила в дорогу, розраховуючи на добрий прийом. Прибувши на місце, Анна дізналася, що Ізяслав уже перебрався до міста Вормс. Наполеглива і уперта, вона продовжила подорож. У Вормсі їй повідомили, що Ізяслав виїхав до Польщі, а його син – в Рим, до Папи. А це, на думку Анни Ярославни, були не ті країни, де слід було шукати друзів і союзників для Русі. Смуток і хвороба зломили Анну. Вона померла в дорозі, але де точно – не відомо.
Існує також версія, що Анна Ярославна померла в 1089 році. У всякому разі, саме тоді церкві Святого Квентіна були піднесені багаті дари для молитов за упокій душі померлої королеви. Але де ж знаходиться її могила? У 1682 році чернець виявив в одній з розташованих неподалік від Парижа церков надгробний камінь із зображенням жінки з короною на голові. На ньому можна було розібрати написане латиною ім’я «Агнес». Не виключено, що саме тут і поховали королеву, враховуючи, що імена «Анна» та «Агнес» часто сприймалися як одне і те ж. Правда, церква, де виявили надгробок, була побудована лише в 1220 році – набагато пізніше смерті Анни. Так що, швидше за все, монах знайшов поховання іншої людини. Є й ще одна версія, що стосується останніх днів життя Анни Ярославни. Вона детально викладається в який вийшов в 1988 році у Франції історичному романі Режин Дефорж, який викликав колосальний читацький інтерес і став справжнім бестселером.
Автор спробувала розповісти про життя і смерть Анни Ярославни. Якщо вірити дослідженням Дефорж, королева Анна користувалася повагою і підтримкою багатьох впливових лицарів, в тому числі знаменитого завойовника Англії Вільгельма I Завойовника. Саме він серед інших знатних осіб був присутній при відплитті Анни на батьківщину, в Київську Русь. За згодою свого сина королева залишила Францію і відправилася в … Новгород. Важко сказати, що спонукало її до цього рішення. Але треба визнати, що Р. Дефорж будувала свою версію не на порожньому місці, адже, як ми вже говорили, легенда свідчить, що Анна знову опинилася на Русі. Проте їй не судилося дістатися до Новгорода. В дорозі вона тяжко захворіла і померла вже на новгородській землі. Згідно із заповітом Анни Ярославни, її нібито поховали за язичницьким обрядом, уклавши тіло на підпалений пліт, який пустили по воді. Однак подібний розвиток подій виглядає досить сумнівно, оскільки навряд чи могла християнка взяти такий гріх на душу.
Існує ще кілька версій, згідно однієї з яких королева повернулася в Київ, де й закінчила свої дні в монастирі. Однак це теж викликає сумнів. За висловом віконта де Сент-Емура, повернувшись на батьківщину, Анна могла б, як добра католичка, натрапити на гнів Східної церкви. Але переважна частина вчених вважає, що Анна Київська, як її називають у Франції, доживала віку і була похована десь у Франції. Громадяни цієї далекої країни прекрасно пам’ятають про родові корені їх королеви – чудовою слов’янки, прародительки Бурбонської і Орлеанської королівських династій, що залишила глибокий слід в історії та культурі Франції. Їй встановлено два пам’ятники, останній – в 2005 році в Санлісі. Біля стародавнього храму можна побачити жіночу статую з каменю. В одній руці вона тримає мініатюрну конструкцію собору, а в іншій – лілію, символ королівської влади. Напис на постаменті говорить: «Анна Київська. Королева Франції. Вона заснувала цю обитель 21 квітня 1060».
Вікентій Хвойка: таємниці історії
Вікентій Хвойка:таємниці першовідкривача Трипілля
Василь Герей
10 hrs ago
Винаходи, Персони, Побут, Події, Українознавство
«Археологія й у ті часи була справою затратною. Тільки багатії могли дозволити собі вести
великі розкопки власним коштом. Хвойчине захоплення археологією трималося головним чином на спонсорах — заможних київських родинах Ханенків і Терещенків, із якими мав приязні стосунки. Витрати їм компенсував отриманими знахідками»...
До Києва чеха привело нещасливе кохання
Батьки майбутнього відкривача трипільської культури, Вацлав і Анна Хвойки з міста Семіна у східній Чехії, тримали велике молочне господарство. 21 лютого 1850-го народився їхній первісток — Чеслав. Згодом, коли вже осяде в Києві, він стане Вікентієм. Потім у родині з'являється ще четверо синів і четверо доньок. Усі вони житимуть на батьківщині.
Вікентій Хвойка любив згадувати, як у дитинстві ходив із батьком на полювання. Про матір своїй учениці Валерії Козловській на схилі літ розповідав, що та весь час поралася по господарству. Хлопчик полюбляв дівоче товариство. Закінчив початкову школу та якесь неповне середнє училище. Усе життя займався самоосвітою, вивчив найпоширеніші європейські мови.
Після закінчення навчання переїхав до Праги. Працював садівником. У 18-річному віці здійснив подорож Австрією та Німеччиною. Значну частину — пішки. Відвідав історико-археологічні музеї у Нюрнберзі, Майнці, оглянув давньоримські земляні укріплення вздовж Рейну та Дунаю, численні середньовічні замки.
Вікентій Хвойка у 25 років. Знімок зроблений 1875 року, ймовірно, у Празі. Добре випрасувані сюртук і сорочка, добре вив'язана краватка, на шиї - ланцюжок для годинника. За тодішньою модою добре підстрижені вуса та борідка. Наступного року Хвойка назавжди перебереться до Києва.
1876-го Хвойка емігрує до Російської імперії. Селиться в Києві. Деякі кажуть: покинув батьківщину, аби уникнути небажаного шлюбу з багатою, але нелюбою йому дівчиною. Інші — що закохався в київську панночку Александровську, із родиною якої познайомився у Празі. У всякому разі до Києва Вікентій Хвойка прибув разом з Александровськими і якийсь час навіть жив у них. Та невдовзі дівчина захворіла на невиліковну душевну хворобу. Хвойка до кінця життя залишився одинаком.
Перші 15 років у Києві заробляв викладанням — німецької, малювання та фехтування. Потоваришував із чеською родиною Дефорен. У селі Петрушки — нині Києво-Святошинський район — вони мали дачу. Коли Вікентій Хвойка вирішив присвятити себе сільському господарству, Дефорени дозволили йому облаштувати в їхній клуні агрономічну лабораторію.
Його спонсорами були заможні київські родини Ханенків і Терещенків. Витрати їм компенсував отриманими знахідками.
У селі Петрушки під Києвом на дачі родини Дефорен на початку 1890-го сталася пожежа. Згоріла клуня, у якій приятель господарів 40-річний Вікентій Хвойка облаштував агрономічну лабораторію. Із димом зникли й усі результати дослідів агронома-аматора з розведення хмелю та «проса-росички». Вогонь забрав і Хвойчині нагороди з кількох сільсько-господарських виставок у Російській імперії, срібну медаль Паризької виставки 1889 року й диплом члена французької Аграрно-промислово-технічної академії. «Треба було мати силу волі, щоб пережити найскрутніші часи, і немає іншої опори, окрім Бога», — написав він невдовзі в листі до брата.
Хвойка дивився, як робітники розгрібають лопатами згарище клуні. І раптом помітив, що разом із землею вони викидають щось блискуче й кольорове. Обчистив знахідки. Виявилося, це уламки синіх, зелених і рожевих скляних кілець. Хвойка їх відмив і повіз показати київським знавцям старожитностей. Ті пояснили: знахідки зі згарища в Петрушках — браслети, які носили жінки за часів Київської Русі. Колекціонери дали за них 60 руб.: пуд заліза для покрівлі тоді коштував 2 руб. 60 коп. На агрономії Вікентій Хвойка поставив крапку. З'явилося нове захоплення — археологія.
Наймані робітники під час розкопок у Києві на Андріївському узвозі №38 - колишній садибі Муравйових. Деякі з копачів роками працювали у Хвойки й набували археологічного досвіду. Таким помічникам дослідник іноді доручав робити самостійні розвідки та розкопки.
«Я зрідка буваю вдома, — пише він батькові до Чехії у травні 1891-го. — Шукаю в різних місцях те, що вже давно минуло, особливо перші сліди наших слов'янських прабатьків».
Тодішні археологи в Російській імперії вели розкопки передусім у степу. Шукали у скіфських курганах — там не раз знаходили золоті прикраси. Копачів, головну робочу силу, наймали в навколишніх селах. Зазвичай платили їм по 40-50 коп. на день. Для селян то були добрі гроші: пуд борошна — 16 кг — на базарі тоді коштував 1 руб. 40 коп.
Робітники піднімалися на верхівку кургану й під наглядом археолога починали звідти копати так звану яму-колодязь або траншею. Копали доти, доки не діставалися до стародавнього поховання. Коштовні речі знаходили там далеко не завжди: чимало могил пограбували ще в давнину. Або ж це зробили недавні шукачі скарбів — ті, яких нині називають «чорними археологами».
Саме в степу, на стародавніх курганах, Вікентій Хвойка отримав перший польовий досвід археолога. Спека, хмари пилюки та рої комах. Але він уже захопився. «Цього року хочу дослідити кордон Харківської, Курської, Чернігівської, Катеринославської та частково Херсонської губерній, куди через два-три дні вирушаю», — пише в тому самому листі до батька. А невдовзі почне копати сам — у Києві та його околицях.
Під час розкопок на Старокиївській горі Вікентій Хвойка 1908 року виявив кам'яне язичницьке капище-жертовник - круглий із чотирма прямокутними виступами. Вони, можливо, призначалися для встановлення ідолів Перуна, Даждьбога, Сварога. Малюнок Вікентія Хвойки
П'ять найбільших археологічних відкриттів Вікентія Хвойки
Стійбище первісних мисливців на мамонтів — Кирилівська пізньопалеолітична стоянка — перша досліджена пам'ятка кам'яного віку в Східній Європі. Знахідкам, як і залишкам вогнищ від житлових споруд, понад 12-15 тис. років.
Трипільська рільнича цивілізація, що існувала на Подніпров'ї у IV-III ст. до н.е. Назвав її «за найбільшим на знахідки місцем» — в околицях села Трипілля на Київщині. Вона є найпівнічнішою периферією давніх цивілізацій Стародавнього Сходу.
Могильники двох археологічних культур — зарубинецької (II ст. до н. е.-І ст. н. е.) та черняхівської (III-V ст. н.е.). Відкрив їх у 1898—1899 роках на березі Дніпра біля села Зарубинці на північ від Канева, а також поблизу села Черняхів під Кагарликом. Виявлені археологічні пам'ятки вперше довели значні впливи кельтської та провінційно-римської культур у глибині Південно-Східної Європи.
Фундаменти мурованого князівського палацу часів Київської Русі на Старокиївській горі, у садибі лікаря Петровського неподалік Десятинної церкви. А 17 серпня 1907-го тут розкопали велику братську могилу жертв татаро-монгольської навали Києва 1240 року. На кістяках було видно сліди від ударів шабель та іншої холодної зброї.
У садибі Петровського розкопали також залишки давньоруських майстерень, де виробляли ювелірні прикраси з металу й емалі, а також керамічні кахлі. Досліджено рештки земляних укріплень осердя Стародавнього Києва.
Давньоруське князівське місто-фортецю Білгород у селі Білогородка під Києвом. Розкопав у 1909 — 1914-х. Виявив тут потужні оборонні споруди, залишки кам'яного храму XII ст., величезний колодязь тощо.
У серпні 1899 року Вікентій Хвойка продемонстрував результати своїх розкопок учасникам XI Археологічного з'їзду, який відбувався в Києві. Зокрема розписаний посуд, знайдений біля села Трипілля. Один із горщиків до країв був заповнений зернами пшениці. Показав і багато орнаментовані посудини, що за формою нагадували бінокль. Яким було їхнє призначення у трипільців - учені не з'ясували досі.
Хвойка все життя вислуховував на нарікання на «непрофесіоналізм», бо освіти археолога не мав. Приміром, голова Імператорської археологічної комісії граф Олексій Бобринський казав, що він — «дилетант без диплома», «любитель-археолог без будь-якої наукової підготовки». Хвойка не сперечався, а налягав на книжки. Уже на початку 1890-х зібрав фахову бібліотеку та власну археологічну колекцію.
Купівля та продаж стародавніх речей на рубежі XIX-XX ст., як і нині, було звичним явищем. Хвойка часто навідувався на «товкучку» на київському Подолі. Там так звані маклаки продавали археологічні предмети. Могли й «дати наводку», звідки походить їхній «товар» — кам'яний, бронзовий чи залізний наконечник стріли, списа або сокири, металева прикраса чи скляна намистина, глиняний черепок із примхливим візерунком або керамічна статуетка.
Місця для майбутніх розкопок Хвойка визначав, їздячи по селах навколо Києва. Розпитував, чи при оранці на полях не знаходили часом якихось старовинних речей, черепків. Селяни приносили свої знахідки, показували, де їх знайшли.
Стоянку первісних мисливців на мамонтів та інших доісторичних тварин Вікентій Хвойка виявив 1893-го на Кирилівській вулиці в Києві. Тут було також багато скребків для обробки шкір, різців для кісток, наконечників списів. Але найголовніше — велика кількість бивнів і мамонтових кісток. На одному з бивнів був вигравіюваний загадковий орнамент. Чутки про знахідки величезних кісток «допотопних» тварин швидко поширилися Києвом. Богомільні бабусі вирішили, що все це має чудодійну цілющу силу. Народ кинувся розтягати кістки з розкопу.
Хвойка обгородив місце робіт парканом і найняв сторожа. Але це мало зарадило справі. Тому археолог пришвидшив роботу, а всі знахідки одразу описував і забирав у сховище.
«Навесні 1895-го я продовжував розпочаті 1893 року розкопки в садибі пана Зіваля на Кирилівській вулиці. При зніманні верхнього шару гори, розташованої в садибі, траплялися робітникам товсті, глиняні черепки. Піднявши один із таких черепків, я був здивований складом глини, з якої він був зроблений, а ще більше оригінальністю орнаменту на ньому». Так Вікентій Хвойка описав у польовому щоденнику перші враження від оздобленої кераміки, яку невдовзі назве трипільською. На цій ділянці він розкопав декілька гончарних печей і біля 50 залишків жител-землянок. А в них — цілі й побиті керамічні посудини зі складним візерунком, глиняні статуетки людей і тварин, знаряддя праці та зброю з каменю й рогу. Такі знахідки на очі археологам потрапили вперше.
В околицях сіл Трипілля, Верем'я та сусідніх — південніше Києва — Хвойка згодом виявив залишки стародавніх селищ із численними зразками розкішно розписаного посуду. Перші уламки, як завжди, придбав у місцевих селян. Орачі тут вигортали плугами не тільки пофарбовані черепки, а й великі шматки обпаленої глини з відбитками соломи та дерев'яних паль.
Хвойка найняв бригаду копачів за традиційні 40-50 коп. на день і наказав їм рити траншеї. Уже перші розкопки виявили багатометрові глинобитні майданчики із цілими або розчавленими розписаними посудинами. Від величезних — понад метр заввишки — до маленьких, ніби іграшкових. Траплялися глиняні статуетки людей та тварин, кам'яні наконечники стріл, списів, а також сокири й кістки свійських та диких тварин. Із цієї околиці Вікентій Хвойка не вилазив кілька років.
.
Де брав гроші на розкопки археолог-аматор? 1896-го обмовився в одному з листів, що йому «довелося, окрім чималої праці, зробити ще чималі в матеріальному відношенні витрати». Археологія й у ті часи була справою затратною. Тільки багатії, як граф Бобринський — господар великих маєтків і цукрозаводів біля Сміли, могли дозволити собі вести великі розкопки власним коштом. Хвойчине захоплення археологією трималося головним чином на спонсорах — заможних київських родинах Ханенків і Терещенків, із якими мав приязні стосунки. Витрати їм компенсував отриманими знахідками, які потрапляли до приватних колекцій спонсорів. Та час од часу провадив розкопки і за власні гроші. Отримував 1200 руб. на рік як зберігач археологічної колекції київського Міського музею. Заробляв і продажем археологічних матеріалів колекціонерам.
Таємниці трипільських біноклів
Висновки Хвойки про трипільців були хибними
Творцями трипільської культури Вікентій Хвойка вважав місцеве, «корінне», хліборобське населення — далеких предків слов'ян. А традиція спалювати тіла померлих нібито була поширена на Подніпров'ї із трипільської доби аж до хрещення Русі. Це мало свідчити про безперервне існування тут одного й того самого народу.
Сучасна наука спростовує Хвойчин висновок про безперервний розвиток дніпровських слов'ян із часів Трипілля до князівських. Насправді носіями трипільської культури були племена середземно-морсько-балкансько-дунайського походження. На територію сучасних Румунії, Молдови й України вони просунулися з Балканського півострова та Середнього Подунав'я.
Найраніші трипільські пам'ятки ще 5300—4000 років до н.е. відомі тільки в румунському Прикарпатті. На Подніпров'ї трипільці з'являються у 3100—2500 роках до н.е. Більшість науковців не вважають їх індоєвропейцями, а предками слов'ян і поготів.
Останні свої роботи на трипільських поселеннях Вікентій Хвойка здійснив уже важко хворий на сухоти. Казав, що в Міському музеї, де працював із 1900-го, залишив свої легені, бо музейний будинок побудували в сирому місці на Олександрівській вулиці. Зараз тут Національний художній музей України — вул. Грушевського, 6. 1913-го видав підсумкову монографію «Древние обитатели Среднего Приднепровья и их культура в доисторические времена». У передмові 63-річний археолог скаржився, що стан здоров'я не дозволяє йому видати цю працю розкішніше. Зокрема, із численними ілюстраціями, які сам створював протягом двох десятиліть археологічних робіт.
Наступного року, 2 листопада 1914-го, Вікентія Хвойки не стало. Усе своє майно: рукописний та ілюстративний архіви, бібліотеку й інші речі він заповів учениці — випускниці Вищих жіночих курсів Валерії Козловській.
Євген Гороховський «Країна»
Василь Герей
10 hrs ago
Винаходи, Персони, Побут, Події, Українознавство
«Археологія й у ті часи була справою затратною. Тільки багатії могли дозволити собі вести
великі розкопки власним коштом. Хвойчине захоплення археологією трималося головним чином на спонсорах — заможних київських родинах Ханенків і Терещенків, із якими мав приязні стосунки. Витрати їм компенсував отриманими знахідками»...
До Києва чеха привело нещасливе кохання
Батьки майбутнього відкривача трипільської культури, Вацлав і Анна Хвойки з міста Семіна у східній Чехії, тримали велике молочне господарство. 21 лютого 1850-го народився їхній первісток — Чеслав. Згодом, коли вже осяде в Києві, він стане Вікентієм. Потім у родині з'являється ще четверо синів і четверо доньок. Усі вони житимуть на батьківщині.
Вікентій Хвойка любив згадувати, як у дитинстві ходив із батьком на полювання. Про матір своїй учениці Валерії Козловській на схилі літ розповідав, що та весь час поралася по господарству. Хлопчик полюбляв дівоче товариство. Закінчив початкову школу та якесь неповне середнє училище. Усе життя займався самоосвітою, вивчив найпоширеніші європейські мови.
Після закінчення навчання переїхав до Праги. Працював садівником. У 18-річному віці здійснив подорож Австрією та Німеччиною. Значну частину — пішки. Відвідав історико-археологічні музеї у Нюрнберзі, Майнці, оглянув давньоримські земляні укріплення вздовж Рейну та Дунаю, численні середньовічні замки.
Вікентій Хвойка у 25 років. Знімок зроблений 1875 року, ймовірно, у Празі. Добре випрасувані сюртук і сорочка, добре вив'язана краватка, на шиї - ланцюжок для годинника. За тодішньою модою добре підстрижені вуса та борідка. Наступного року Хвойка назавжди перебереться до Києва.
1876-го Хвойка емігрує до Російської імперії. Селиться в Києві. Деякі кажуть: покинув батьківщину, аби уникнути небажаного шлюбу з багатою, але нелюбою йому дівчиною. Інші — що закохався в київську панночку Александровську, із родиною якої познайомився у Празі. У всякому разі до Києва Вікентій Хвойка прибув разом з Александровськими і якийсь час навіть жив у них. Та невдовзі дівчина захворіла на невиліковну душевну хворобу. Хвойка до кінця життя залишився одинаком.
Перші 15 років у Києві заробляв викладанням — німецької, малювання та фехтування. Потоваришував із чеською родиною Дефорен. У селі Петрушки — нині Києво-Святошинський район — вони мали дачу. Коли Вікентій Хвойка вирішив присвятити себе сільському господарству, Дефорени дозволили йому облаштувати в їхній клуні агрономічну лабораторію.
Його спонсорами були заможні київські родини Ханенків і Терещенків. Витрати їм компенсував отриманими знахідками.
У селі Петрушки під Києвом на дачі родини Дефорен на початку 1890-го сталася пожежа. Згоріла клуня, у якій приятель господарів 40-річний Вікентій Хвойка облаштував агрономічну лабораторію. Із димом зникли й усі результати дослідів агронома-аматора з розведення хмелю та «проса-росички». Вогонь забрав і Хвойчині нагороди з кількох сільсько-господарських виставок у Російській імперії, срібну медаль Паризької виставки 1889 року й диплом члена французької Аграрно-промислово-технічної академії. «Треба було мати силу волі, щоб пережити найскрутніші часи, і немає іншої опори, окрім Бога», — написав він невдовзі в листі до брата.
Хвойка дивився, як робітники розгрібають лопатами згарище клуні. І раптом помітив, що разом із землею вони викидають щось блискуче й кольорове. Обчистив знахідки. Виявилося, це уламки синіх, зелених і рожевих скляних кілець. Хвойка їх відмив і повіз показати київським знавцям старожитностей. Ті пояснили: знахідки зі згарища в Петрушках — браслети, які носили жінки за часів Київської Русі. Колекціонери дали за них 60 руб.: пуд заліза для покрівлі тоді коштував 2 руб. 60 коп. На агрономії Вікентій Хвойка поставив крапку. З'явилося нове захоплення — археологія.
Наймані робітники під час розкопок у Києві на Андріївському узвозі №38 - колишній садибі Муравйових. Деякі з копачів роками працювали у Хвойки й набували археологічного досвіду. Таким помічникам дослідник іноді доручав робити самостійні розвідки та розкопки.
«Я зрідка буваю вдома, — пише він батькові до Чехії у травні 1891-го. — Шукаю в різних місцях те, що вже давно минуло, особливо перші сліди наших слов'янських прабатьків».
Тодішні археологи в Російській імперії вели розкопки передусім у степу. Шукали у скіфських курганах — там не раз знаходили золоті прикраси. Копачів, головну робочу силу, наймали в навколишніх селах. Зазвичай платили їм по 40-50 коп. на день. Для селян то були добрі гроші: пуд борошна — 16 кг — на базарі тоді коштував 1 руб. 40 коп.
Робітники піднімалися на верхівку кургану й під наглядом археолога починали звідти копати так звану яму-колодязь або траншею. Копали доти, доки не діставалися до стародавнього поховання. Коштовні речі знаходили там далеко не завжди: чимало могил пограбували ще в давнину. Або ж це зробили недавні шукачі скарбів — ті, яких нині називають «чорними археологами».
Саме в степу, на стародавніх курганах, Вікентій Хвойка отримав перший польовий досвід археолога. Спека, хмари пилюки та рої комах. Але він уже захопився. «Цього року хочу дослідити кордон Харківської, Курської, Чернігівської, Катеринославської та частково Херсонської губерній, куди через два-три дні вирушаю», — пише в тому самому листі до батька. А невдовзі почне копати сам — у Києві та його околицях.
Під час розкопок на Старокиївській горі Вікентій Хвойка 1908 року виявив кам'яне язичницьке капище-жертовник - круглий із чотирма прямокутними виступами. Вони, можливо, призначалися для встановлення ідолів Перуна, Даждьбога, Сварога. Малюнок Вікентія Хвойки
П'ять найбільших археологічних відкриттів Вікентія Хвойки
Стійбище первісних мисливців на мамонтів — Кирилівська пізньопалеолітична стоянка — перша досліджена пам'ятка кам'яного віку в Східній Європі. Знахідкам, як і залишкам вогнищ від житлових споруд, понад 12-15 тис. років.
Трипільська рільнича цивілізація, що існувала на Подніпров'ї у IV-III ст. до н.е. Назвав її «за найбільшим на знахідки місцем» — в околицях села Трипілля на Київщині. Вона є найпівнічнішою периферією давніх цивілізацій Стародавнього Сходу.
Могильники двох археологічних культур — зарубинецької (II ст. до н. е.-І ст. н. е.) та черняхівської (III-V ст. н.е.). Відкрив їх у 1898—1899 роках на березі Дніпра біля села Зарубинці на північ від Канева, а також поблизу села Черняхів під Кагарликом. Виявлені археологічні пам'ятки вперше довели значні впливи кельтської та провінційно-римської культур у глибині Південно-Східної Європи.
Фундаменти мурованого князівського палацу часів Київської Русі на Старокиївській горі, у садибі лікаря Петровського неподалік Десятинної церкви. А 17 серпня 1907-го тут розкопали велику братську могилу жертв татаро-монгольської навали Києва 1240 року. На кістяках було видно сліди від ударів шабель та іншої холодної зброї.
У садибі Петровського розкопали також залишки давньоруських майстерень, де виробляли ювелірні прикраси з металу й емалі, а також керамічні кахлі. Досліджено рештки земляних укріплень осердя Стародавнього Києва.
Давньоруське князівське місто-фортецю Білгород у селі Білогородка під Києвом. Розкопав у 1909 — 1914-х. Виявив тут потужні оборонні споруди, залишки кам'яного храму XII ст., величезний колодязь тощо.
У серпні 1899 року Вікентій Хвойка продемонстрував результати своїх розкопок учасникам XI Археологічного з'їзду, який відбувався в Києві. Зокрема розписаний посуд, знайдений біля села Трипілля. Один із горщиків до країв був заповнений зернами пшениці. Показав і багато орнаментовані посудини, що за формою нагадували бінокль. Яким було їхнє призначення у трипільців - учені не з'ясували досі.
Хвойка все життя вислуховував на нарікання на «непрофесіоналізм», бо освіти археолога не мав. Приміром, голова Імператорської археологічної комісії граф Олексій Бобринський казав, що він — «дилетант без диплома», «любитель-археолог без будь-якої наукової підготовки». Хвойка не сперечався, а налягав на книжки. Уже на початку 1890-х зібрав фахову бібліотеку та власну археологічну колекцію.
Купівля та продаж стародавніх речей на рубежі XIX-XX ст., як і нині, було звичним явищем. Хвойка часто навідувався на «товкучку» на київському Подолі. Там так звані маклаки продавали археологічні предмети. Могли й «дати наводку», звідки походить їхній «товар» — кам'яний, бронзовий чи залізний наконечник стріли, списа або сокири, металева прикраса чи скляна намистина, глиняний черепок із примхливим візерунком або керамічна статуетка.
Місця для майбутніх розкопок Хвойка визначав, їздячи по селах навколо Києва. Розпитував, чи при оранці на полях не знаходили часом якихось старовинних речей, черепків. Селяни приносили свої знахідки, показували, де їх знайшли.
Стоянку первісних мисливців на мамонтів та інших доісторичних тварин Вікентій Хвойка виявив 1893-го на Кирилівській вулиці в Києві. Тут було також багато скребків для обробки шкір, різців для кісток, наконечників списів. Але найголовніше — велика кількість бивнів і мамонтових кісток. На одному з бивнів був вигравіюваний загадковий орнамент. Чутки про знахідки величезних кісток «допотопних» тварин швидко поширилися Києвом. Богомільні бабусі вирішили, що все це має чудодійну цілющу силу. Народ кинувся розтягати кістки з розкопу.
Хвойка обгородив місце робіт парканом і найняв сторожа. Але це мало зарадило справі. Тому археолог пришвидшив роботу, а всі знахідки одразу описував і забирав у сховище.
«Навесні 1895-го я продовжував розпочаті 1893 року розкопки в садибі пана Зіваля на Кирилівській вулиці. При зніманні верхнього шару гори, розташованої в садибі, траплялися робітникам товсті, глиняні черепки. Піднявши один із таких черепків, я був здивований складом глини, з якої він був зроблений, а ще більше оригінальністю орнаменту на ньому». Так Вікентій Хвойка описав у польовому щоденнику перші враження від оздобленої кераміки, яку невдовзі назве трипільською. На цій ділянці він розкопав декілька гончарних печей і біля 50 залишків жител-землянок. А в них — цілі й побиті керамічні посудини зі складним візерунком, глиняні статуетки людей і тварин, знаряддя праці та зброю з каменю й рогу. Такі знахідки на очі археологам потрапили вперше.
В околицях сіл Трипілля, Верем'я та сусідніх — південніше Києва — Хвойка згодом виявив залишки стародавніх селищ із численними зразками розкішно розписаного посуду. Перші уламки, як завжди, придбав у місцевих селян. Орачі тут вигортали плугами не тільки пофарбовані черепки, а й великі шматки обпаленої глини з відбитками соломи та дерев'яних паль.
Хвойка найняв бригаду копачів за традиційні 40-50 коп. на день і наказав їм рити траншеї. Уже перші розкопки виявили багатометрові глинобитні майданчики із цілими або розчавленими розписаними посудинами. Від величезних — понад метр заввишки — до маленьких, ніби іграшкових. Траплялися глиняні статуетки людей та тварин, кам'яні наконечники стріл, списів, а також сокири й кістки свійських та диких тварин. Із цієї околиці Вікентій Хвойка не вилазив кілька років.
.
Де брав гроші на розкопки археолог-аматор? 1896-го обмовився в одному з листів, що йому «довелося, окрім чималої праці, зробити ще чималі в матеріальному відношенні витрати». Археологія й у ті часи була справою затратною. Тільки багатії, як граф Бобринський — господар великих маєтків і цукрозаводів біля Сміли, могли дозволити собі вести великі розкопки власним коштом. Хвойчине захоплення археологією трималося головним чином на спонсорах — заможних київських родинах Ханенків і Терещенків, із якими мав приязні стосунки. Витрати їм компенсував отриманими знахідками, які потрапляли до приватних колекцій спонсорів. Та час од часу провадив розкопки і за власні гроші. Отримував 1200 руб. на рік як зберігач археологічної колекції київського Міського музею. Заробляв і продажем археологічних матеріалів колекціонерам.
Таємниці трипільських біноклів
Висновки Хвойки про трипільців були хибними
Творцями трипільської культури Вікентій Хвойка вважав місцеве, «корінне», хліборобське населення — далеких предків слов'ян. А традиція спалювати тіла померлих нібито була поширена на Подніпров'ї із трипільської доби аж до хрещення Русі. Це мало свідчити про безперервне існування тут одного й того самого народу.
Сучасна наука спростовує Хвойчин висновок про безперервний розвиток дніпровських слов'ян із часів Трипілля до князівських. Насправді носіями трипільської культури були племена середземно-морсько-балкансько-дунайського походження. На територію сучасних Румунії, Молдови й України вони просунулися з Балканського півострова та Середнього Подунав'я.
Найраніші трипільські пам'ятки ще 5300—4000 років до н.е. відомі тільки в румунському Прикарпатті. На Подніпров'ї трипільці з'являються у 3100—2500 роках до н.е. Більшість науковців не вважають їх індоєвропейцями, а предками слов'ян і поготів.
Останні свої роботи на трипільських поселеннях Вікентій Хвойка здійснив уже важко хворий на сухоти. Казав, що в Міському музеї, де працював із 1900-го, залишив свої легені, бо музейний будинок побудували в сирому місці на Олександрівській вулиці. Зараз тут Національний художній музей України — вул. Грушевського, 6. 1913-го видав підсумкову монографію «Древние обитатели Среднего Приднепровья и их культура в доисторические времена». У передмові 63-річний археолог скаржився, що стан здоров'я не дозволяє йому видати цю працю розкішніше. Зокрема, із численними ілюстраціями, які сам створював протягом двох десятиліть археологічних робіт.
Наступного року, 2 листопада 1914-го, Вікентія Хвойки не стало. Усе своє майно: рукописний та ілюстративний архіви, бібліотеку й інші речі він заповів учениці — випускниці Вищих жіночих курсів Валерії Козловській.
Євген Гороховський «Країна»
Підписатися на:
Дописи (Atom)